«Не той батько, що народив…» - вітчими і пасербиці

Виховувати пасербицю непросте завдання для мужчини. Тут він не може опиратися на традицію виховання дівчинки – нерідної доньки. В усній народній творчості та традиціях слабо представлено образ вітчима. Мачуха описується дуже часто і яскраво. А от про вітчима якось геть незрозуміло – це позитивний персонаж, чи негативний? Він може замінити батька, чи ні? Як стати тоді рідним, тим, про якого кажуть, що «не той батько, який народив…»?

Шлях чоловічої ініціації передбачає виховання власних дітей. З нерідними бачимо відсутність контакту, інфантильність, яка межує з байдужістю. Таким вітчим постає в казках  («Попелюшка», «Морозко», «Хаврошечка»)…

І виходить так, що в реальності кожен чоловік творить власний шлях вітчима.

Чоловік, який любить жінку, любитиме і її дітей та не робитиме між ними різницю. Дуже поширена думка, схожа швидше на те, як би мало бути, а не, як воно найчастіше стається. Чим молодша за віком дитина, тим простіше підтвердити позитивний досвід, відображений у відомому прислів’ї.І чим старша за віком дитина, тим складніший шлях батьківства у вітчима.

Що стоїть на заваді добрих, батьківсько-дитячих стосунків між пасербицею і вітчимом? Найперше,  дівчинка-пасербиця - майбутня жінка, а він – мужчина матері. Отже тут маємо готовий стосунковий трикутник з двома жінками: старшою і юною. Між цими жінками йтиме неусвідомлена боротьба за чоловіка, сповнена агресії та ненависті. Часто про вітчима дівчина каже «я його ненавиджу». Отже, не можу любити – буду ненавидіти. В консультуванні ж вони доходять висновку, що цього вітчима є за що любити. Отже, це не безумовна батьківсько-дитяча любов – «за щось» характеризує партнерський стосунок. Тому маємо собі чесно сказати, що вітчим і пасербиця завжди залишаються одне для одного, найперше, мужчиною і жінкою. Звідси, особливості відносин – «не можу любити – буду ненавидіти».

Батько в сім’ї –уособлює закон і порядок. Та пасербиця весь час знецінює правила і вимоги вітчима до неї як дитини. Дівчинка каже, що колись із мамою вони жили пречудово! Вона не сприймає обмеження, які їй пропонуються в новій родині з вітчимом. А якщо отримує покарання – злиться і пробачити «чужинця» їй вкрай важко.

Зі свого боку, вітчим лютує від безсилля або купує подарунки, щоб хоч так стати «хорошим», або взагалі відмежовується від проблем  пасербиці – мов, то мене ніяк не стосується.

А якщо в матері з вітчимом народжується спільна дитина, пасербиця часто почувається зайвою. Це проявляється агресивними словесними перепалками із обома батьками, демонстративною поведінкою, яка супроводжується гепанням дверима, погрозами щось собі заподіяти або втечею з дому. Від цього всього у батьків опускаються руки, вони почуваються безсилими, їм страшно. Через ці переживання та бажання привести до тями пасербицю в хід ідуть всі засоби – від прохання і вмовляння до насилля емоційного та фізичного.

Все виглядає так, що достатньо добрий, прийнятної форми стосунок неможливий…

Вітчим буде мати успіх в стосунку з пасербицею і колись таки заслужить право називатись татом, якщо припинить боротьбу за почуття цієї дівчини. Вона може не любити свого вітчима. В кращому разі, відчувати симпатію або прихильність. Помилково засипати її подарунками або ігнорувати. Перше – спонукає до матеріальної маніпуляції, друге – викликає агресію. Здоровий глузд має бути присутній в усьому.

Варіанти з викиданням молільників через вікно тільки ще більше обурять дитину і утвердять в думці, що вітчим – ворог. А насилля будь-якого характеру взагалі може назавжди закрити можливості добрих відносин. Бо відомо, що дитина схильна власним батькам пробачити багато чого, але вітчиму нічого не пробачає.

Вітчим мав би визнати, що пасербиця навчиться у нього тому, чого побажає. Вона візьме тільки стільки, скільки може, як би не хотілося дати більше.

Терпіння до негативізму пасербиці  – шлях до порозуміння з нею. І якщо я усвідомлюю, що переді мною дитина, якій страшно «втратити» маму, дитину, яка має негативний досвід, пов’язаний з власним батьком, часто це психологічно травмована дитина – тоді я можу говорити про свої переживання і труднощі, про бажання порозумітися, тоді можу не посилювати тиск, щоб змусити пасербицю нарешті поважати себе… Важливо, щоб батько дівчинки був «присутній» в родині. Про нього можна згадувати по доброму, навідувати, чи бувати в його улюблених місцях, переглядати фото і відео з ним. Так зніметься напруження, пов’язане з фантазією про те, що цей дядько зайняв місце татка, навіть як того татка дівчинка не пригадує.

Доброта, терпіння, любов, щирість у стосунку вітчима-пасербиці та відкритість до спілкування підтвердить народну мудрість «не той батько, що народив…»