Між миром і війною: діти-переселенці

Одного дня мирне життя остаточно зникло на Донбасі. Стало надто гаряче і небезпечно… Врятувати життя дітей для багатьох дорослих стало головним завданням. І ось вони тут – між миром у нас і війною в їх рідному домі…

Відкритість, щирі усмішки, радісні вигуки – все це я побачила в дітях-переселенцях. Вони хочуть уваги, любові, безпеки – всього, чого потребуємо всі ми. Хвилювання і тривога за своїх рідних, які залишились на Донбасі спливає в «Історії мого дому» - довільній розповіді за власним малюнком про мій дім… Страх за бабцю чи дідуся, котика, сум за друзями, школою і своєю кімнатою виливаються дитячою розповіддю… Хтось зізнається, що зараз заплаче… Батьки забороняють їм згадувати і говорити про дім і все, що там залишилось… Доводиться пояснювати дорослим їх помилку – не слід створювати тему-табу із власної життєвої історії. Страх дорослих за дітей: а що буде, якщо раптом дитина заговорить про Росію?.. Отже, нас із Вами все ще сприймають з обережністю і недовірою…

Дитяча агресія проявляється всіма способами – в малюнках, висловлюваннях, вигукуваннях, обзиваннях. Батьки вчаться разом з нами, як в соціально прийнятній формі давати вихід дитячому роздратуванню, злості чи гніву.

Важливо враховувати в роботі з дітьми-переселенцями, що виросли вони на інакшому культурному грунті, їх історія відрізняється багато в чому від нашої – закарпатської. Архетипи хати, колиски, матері, родини також відмінні від тих, які маємо ми. Єдине спільне – слов’янські корені. Тож, аби не спричинити психічні розлади, маємо враховувати таку психо-емоційну особливість цих дітей. Саме через такий психологічний феномен і формуються етнічні групи та діаспори – потреба зберегти не просто культурне середовище, а й оті архетипи, які дають відчуття ідентичності і приналежності.

В нашому випадку – всі ми українці. Та у кожного регіону своя індивідуальність. І її слід знати та берегти. Тоді і відбудеться успішна адаптація дітей-переселенців та їх рідних в наш закарпатський соціум. Тоді вони довірятимуть нам більше, почуватимуться безпечно і стануть ще однією барвою в строкатому багатоголоссі закарпатської спільноти.

Всі, хто працюють з дітьми-переселенцями маємо усвідомлювати, що можемо запропонувати шлях, спосіб входження в нашу «хату», розповісти про наші правила співжиття, традиції, вірування, але думати, що ці дітки стануть одними з нас – було б «шизофренічною» ідеєю. Дати можливість кожному з них залишитись собою, адаптувавшись до наших особливостей і буде хорошим результатом роботи з дітьми, які опинились між миром і війною…